Досліджується проблема зречення духовного сану представниками кліру всіх православних конфесій у контексті повсякденного життя українського суспільства 1930-х рр. Розглядаються особливості збереження/порушення вірності пастирському служінню за умов комуністичної модернізації соціуму радянської України в міжвоєнний період. Роки першої п'ятирічки (1928-1933 рр.) стали періодом масового закриття храмів в українському селі. Поштовхом до початку кампанії можна вважати доповідь Й. Сталіна 3 грудня 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б), де він назвав послаблення антирелігійної роботи прорахунком у діяльності партії. Очевидно, намагаючись негайно його виправити, 28 січня 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили спільну постанову "Про заборону суспільно небезпечним особам перебувати в певних місцевостях УСРР і про реєстрацію осіб, висланих судом або адміністративним порядком"1. Цією постановою, окрім іншого, визначався відповідний перелік територій, де "суспільно небезпечним особам" заборонялося селитися. До таких були віднесені: Молдавська АСРР, усі прикордонні округи УСРР і їхні центри, Харківська, Київська, Херсонська, Миколаївська, Маріупольська й Вінницька округи та їхні центри. НКВС УСРР "за порозумінням" із ДПУ УСРР і НКЮ УСРР доручалося видати спеціальну інструкцію із застосування постанови2. Невдовзі такий документ - "Про реєстрацію соціально-небезпечних осіб" - було підготовлено3. Його чинність у повсякденній практиці відразу відчули всі представники духівництва, котрі в попереднє десятиліття зазнавали арештів та висилались адміністративним порядком. Того ж 1928 р. у реєстраційних картках служителів культу з'явилися п. 17 "Відмітка про зречення сану та служіння церкві (для зазначення дати зречення та в якому часописі оголошено про нього)" і п. 18 "N реєстраційної картки зреченця"4. Ця встановлена 1928 р. форма реєстраційної картки священнослужителів, за винятком долученого пізніше під п. 15 питання "Чи був під судом?" (пункти 17 і 18 отримали номери 18 і 19 відповідно), зберіга ... Читать далее